Бібліотека- філія с.Прилуцьке: квітня 2020

середа, 29 квітня 2020 р.

15 творів української класичної літератури, які варто читати і перечитувати

Є художня література, в якій викладена надзвичайно цікава історія. І написала ця історія правильно, послідовно, жваво, що не хочеться відриватися до останньої сторінки. Але, ось ти закриваєш книжку, насолоджуєшся враженнями, і, більше ніколи до неї не повертаєшся. Наша добірка про книжки іншого виду. Ті, які можна перечитати вп’яте, але однаково знайти в них для себе щось нове. Вловити потрібний настрій, наново переосмислити героїв, нагадати собі про вічні речі, які губляться за турботами. Саме такі книжки проходять з читачами крізь роки змін та стають класикою. Ми зібрали 15 прикладів з української літератури, яку треба не просто читати, а перечитувати:

1. Михайло Коцюбинський, «Intermezzo» та «Цвіт яблуні»

У Коцюбинського багато творів, які варто перечитувати. Але, ми вибрали два короткі, насичені, не схожі ні на що інше тексти. Перший розповідає про маленьку людину у великому світі. Її боротьбу з втомою, з містом, з людьми. Її бажання сховатися та перепочити. Коли відчуваєте, що стрімке життя починає стискати горло — твір «Intermezzo» стає знову актуальним.

«Цвіт яблуні» зовсім про інше. Про те, як найважчі моменти життя і моменти щастя можуть переплітатися та приходити до людини одночасно. Піднесення та пригнічення поєднуються в головному герої, такому ж непростому чоловікові, як сам автор твору.

2. Валер’ян Підмогильний, «Місто»

Потік сільської молоді до великого міста — це не новина й сьогодні. Найбільш амбіційні, цілеспрямовані, талановиті — їдуть до великих міст, щоби досягти свого максимуму та прожити насичене життя. Українські автори любили засуджувати втечу з дому, подаючи нам мораль про неправильність такого вибору. Та Підмогильний розкриває історію селян у місті зовсім з іншого боку. Того, що й досі актуальний для нас.

3. Панас Мирний, «Повія»

Це один із найкращих соціально-психологічних романів нашої літератури XIX століття. Адже, в той час, так глибоко розкрити особистість героїні, що стала повією, мав сміливість не кожен. У ті часи, коли подібна тема викликала в суспільства лише осуд, автор розповів трагічну історію молодої дівчини, яка за долею обставин стала повією.

4. Ольга Кобилянська, «Людина»

Авторка стала першою українською феміністкою, в той час, коли в нас ніхто про той фемінізм ще навіть не знав. У повісті вона зобразила освічену і бідну жінку, яка повинна жити в провінційному містечку. Героїня повісті стикається з реальністю, де всі впевнені, що жінка має бути лише придатком до чоловіка, і аж ніяк не окремою особистістю, а мрії жінки з цими твердженнями не сходяться.

5. Олександр Довженко, «Україна в огні»

У творі зображено наш народ під час другої світової війни. В ньому є герої та зрадники, пристосуванці та окупанти. Все, як в реальній війні, яка вже понад 7 років триває в сучасній Україні. Тож, про цінність подібної літератури марно й нагадувати. Адже, в ньому — українці розкидані ворогом по дві різні сторони барикад. Знайомо?

6. Іван Франко, «Зів’яле листя»

Поетична збірка Франка дає нам змогу поринути в атмосферу любові та дати їй своє власне визначення.

«Розвійтеся з вітром, листочки зівялі,
Розвійтесь як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.»

— Трагічна лірика нерозділеного кохання, це тема, актуальність якої не зникне, поки люди ще здатні відчувати.

7. Всеволод Нестайко «Тореадори з Васюківки»

Не тільки про сумне. В українській літературі є й веселі та життєрадісні класичні твори. Цю книжку перекладено двадцятьма мовами та внесено до Особливо Почесного списку Андерсена, як один з найвидатніших творів світової дитячої літератури.

8. Григір Тютюнник, «Три зозулі з поклоном»

Новела Тютюника має епіграф — «Любові всевишній присвячується». Саме він найкраще описує всю ідею твору, який відкриває нам внутрішній світ автора, його бачення та переживання. Короткий твір можна прочитати за 15 хвилин, а запам’ятати — на роки життя.

9. Іван Нечуй-Левицький, «Хмари»

У автора є не один гідний уваги твір, але, ми вибрали саме цей. Роман звертається до теми української інтелігенції під гнітом тоталітарного радянського режиму. Інтелігенції старого зразка, характер якої формувався крізь призму страху, небезпеки, задухи. Проте, на те вона й інтелігенція, щоби мати неабиякий моральний стрижень. Крізь цей роман читач може поринути в атмосферу життя української еліти, у ті часи, коли слово «еліта» мало лише благородний сенс.

10. Василь Стус, «Палімпсест»

Пекуча чесність із самим собою, це характерна риса Василя Стуса, одна із тих, завдяки яким про його особистість досі пам’ятають. Він був не лише поетом, а й громадським діячем, за що поплатився власним життям. А, хіба людина, яка здатна померти за власні ідеали — це не найбільший романтик? І, тільки найбільший романтик може писати щиру та вічну поезію. «Палімпсест» — це найповніша збірка віршів Стуса.

11. Марко Вовчок, «Інститутка»

Соціально-етична повість авторки про ворожнечу між кріпаками та поміщиками. Соціальна несправедливість та нерівність між різними прошарками населення, великий розрив в матеріальному становищі — все це розкривається у творі через призму відносин головної героїні зі своїми кріпачками. Зробити негативного героя головним, але, не виправдовувати його, а висвітлити крізь образи порядних другорядних персонажів — це мистецтво, варте нашої уваги в будь-які часи.

12. Григорій Сковорода, «Сад Божественних пісень»

У своїй поезії автор залишається філософом, тож, його вірші є не просто роздумами чи відчуттями. Крізь поезію, автор пробує вирішити етичні та моральні питання, осягнути світ всередині людини та довкола неї. Головна ідея збірки сьогодні як ніколи актуальна серед молоді. Це ідея щастя через самопізнання. Мовляв, людина мусить розібратися в собі та знайти своє покликання, щоби стати щасливою. Крім такої актуальної теми, цінність збірки в говірці автора, яка є першим літературним прототип сучасної української мови.

13. Микола Вінграновський, «Сто поезій»

Поет із міцним характером, але з тонкою та чуттєвою душею. Вірші автора такі ж як він сам, просякнуті ніжністю, але відданістю. Романтизм, як і все інше в авторі, безмежний та беззаперечний. Якщо хочете натхнення та любовної лірики — то неодмінно знайдете їх у цій збірці.

14. Осип Назарук, «Роксоляна»

Цю історичну повість про Роксолану досі вважають найкращою. А їх було написано чимало, історій, про русинську дівчину, яка потрапила в татарський полон, і змогла не просто вижити, а стати всемогутньою султаншею.

15. Марко Вовчок, «Емансипантка»

Це класичні оповідання та повісті Марко Вовчок, які доводять, що авторка стала засновником української психологічної прози. Можна вкотре перечитувати окремі твори, й дивуватися тому, як вовчок тонко і глибоко передає душевні стани своїх героїв. Вона підмічає всі ті злі речі, які є в кожному з нас, і які можуть пронизати щоденне життя, якщо не замислюватися над ними. Авторка пише про складнощі стосунків між найближчими людьми. Такі складнощі, над якими в сучасному світі не менш важливо замислюватися.

понеділок, 13 квітня 2020 р.

14 квітня виповнюється 75 років з дня народження Сергія Дяченка письменника-фантаста .До вашої уваги коротенький огляд біографії і творчості письменника.

Дитинство і юність

Сергій Дяченко народився 14 квітня 1945 року у Києві. Батьки письменника — переживший сталінські репресії вчений-мікробіолог Сергій Степанович і дочка священника, вчителька фізики Віра Іванівна — прожили в щасливому шлюбі понад 60 років, виховавши двох прекрасних дітей — Наташу і Сергія.

У дитинстві хлопчик багато хворів і перечитав величезну кількість книг. У вихованні схильного до застуди мрійливого бешкетника допомагала няня Параска. У 7 років в селі Українці переплив Дніпро, а до юнацтва завоював 1-й розряд з плавання. На відміну від сумлінної сестри, яка закінчила школу із золотою медаллю і стала потім видатним вірусологом, Сергій робив домашні завдання на перервах, але вчився прекрасно: виручали ерудиція і пам'ять. В юнацтві почав писати вірші, але пішов шляхом батька і з відзнакою закінчив Київський медичний інститут.

У старших класах, щоб дати відсіч шкільним хуліганам, потай від сім'ї Сергій зайнявся самбо і досяг успіху, отримавши юнацький розряд. Але головним захопленням юнака стало підводне плавання. Він брав участь в підводних наукових експедиціях, пошуку гармат Берінга в районі Командорських островів, в порятунок популяції морських бобрів. В одній з експедицій молодий чоловік отримав баротравму і в результаті операції позбувся барабанної перетинки.

З медичних наук найцікавішими для Сергія виявилися генетика і психіатрія. У 1969 році юнак вступив до аспірантури при Київському інституті молекулярної біології, а за рік до цього перший раз одружився. Обраниця Сергія була красива, але любила не тільки молодого Дяченко, скільки статус його батьків. Навчання чоловік поєднував з роботою лікаря-психіатра.

На початку 70-х років майбутній фантаст написав перший великий твір — детективний роман «Симфонія» і так захопився його створенням, що ледь не був відрахований з аспірантури, але зміг закінчити її та стати науковим співробітником нового Московського інституту генетики. В середині 70-х років перший шлюб Сергія Дяченка розпався, і перспективний завідувач науковою лабораторією став заочно навчатися на сценаристському факультеті ВДІКу.

У 1978-му фільм майбутнього фантаста «Генетика і ми» отримав Гран-прі на Всесоюзному кінофестивалі. Дипломною роботою Сергія став сценарій художнього фільму про Миколу Вавілова. У 1981 році Дяченко остаточно змінив стабільні заробітки вченого на непередбачувані гонорари літератора. До цього часу Сергій одружився вдруге і у нього з’явилось два сини - Сергій та Сашко.

Особисте життя

В 1989-му Сергій Дяченко вдруге розлучився (причиною краху сімейного життя стало втручання тещі, котра через хворобу жила з подружжям) і, залишивши родині квартиру в Москві, повернувся до Києва з улюбленим псом Зоріком. Сценарист, розлучений з синами, страждав від депресії та подумував про самогубство. В цей час він вперше побачив свою майбутню дружину. Марина грала у виставі «Заручники вічності» і здалася Сергію надзвичайно красивою.

Щоб завоювати увагу юної актриси, Дяченко переробив сценарій свого сенсаційного фільму про голодомор «Голод 33», в п'єсу «Гріхопадіння», в якій Ширшовій належало зіграти головну роль. Перше побачення в найпрестижнішому київському ресторані приголомшило Марину, оскільки Сергій надто докладно розповів дівчині про психологічні особливості маніяків, вивчених ним під час роботи психіатром. Майбутні співавтори на 2 роки розлучилися. Марина за цей час знялася в 3 фільмах.

У 1993 році сценарист і актриса зустрілися знову і більше не розлучалися. Після весілля дружина показала коханому свої повісті, і подружжя засіло за написання першого спільного роману «Сторож», який розповідає про чарівника, позбавленого магічної сили.

Потім були «Ритуал», що розповідає про кохання дівчини та дракона-перевертня, і «Шрам», завершення якого влітку 1995 року співпало у чоловіка і дружини Дяченко з народженням дочки Анастасії. Бабуся Віра Іванівна, сестра Сергія і няня Тетяна Чернишова допомагали ростити малечу і поєднувати подружжю Дяченків батьківські обов'язки з творчістю.

Незабаром у літераторів з'явився «третій співавтор» - чорний кіт Дюшес, володар персонального посвідчення з фото про членство в Асоціації письменників України.

Казки, які розповідались подружжям дочці перед сном, лягли в основу збірки «Повітряні рибки» і серію оповідань «Казки для Стаськи». Оповідання про дивовижний сімейно-творчий тандем стало важливою частиною книги Юлії Андрєєвої «Тріумвірат».

В кінці нульових років 21 століття подружжя написало сценарій для фільму «Залюднений острів» режисера Федора Бондарчука і переїхали жити в столицю Росії. Навесні 2012-го вийшов телевізійний серіал «Біла гвардія», у створенні сценарію якого брали участь Марина і Сергій Дяченко.

Книги

Марина і Сергій Дяченко - творці жанру «м-реалізм», назва якого може розшифровуватись «мета-реалізм» або як реалізм «магічний». У романі «Відьмине століття» міфологічні персонажі українського фольклору діють в сучасному європейському місті.

У реалістичній повісті «Зелена карта» розповідається про киян, які виїхали за кордон. У творі «Рубіж», написаному подружжям у співавторстві з письменниками А. Валентиновим і Г. Л. Олді, діють не тільки герої фентезі, а й жителі українського села. З цими ж співавторами Дяченко створили розповіді із серії «Пентакль».

Одним з найбільш знаменитих творів Марини та Сергія є роман «Печера». У ньому співіснують два світи - звичайних людей і мутантів, мешканці кожного з яких одержимі насильством. Автори стверджують, що джерело агресії знаходиться всередині кожної людини, благі наміри та наукові відкриття можуть примножити зло, єдиний захист від якого - любов.

Марина і Сергій Дяченко зараз

З 2013 року подружжя живе в Каліфорнії. Життя на березі океану в оточенні чайок, пеліканів і морських котиків дозволяє Марині та Сергію, що заявляє, що він пішов не від мавпи, а від морського лева, займатися улюбленим дайвінгом.

Функції Чорного Дюшесу, який прожив майже 20 років, зараз виконує його тезка рудого кольору, врятований дочкою подружжя-співавторів з притулку за день до усипляння. Апельсиновий Дюшес любить походжати по клавіатурі, «беручи участь» у створенні нових творів Марини та Сергія Дяченків.